48 годин до твого приїзду

Тепер багато людей радять мені знайти співрозмовника, бо для поета (назву себе так) одна з найважливіших потреб – бути почутим. І так говоримо не про поезію (про неї – менше), говоримо про самозбереження.

У 20 років мало хто встигає розкритись. Прикро читати Кисельова, Рембо, Симоненка, Курбатову, бо прочитується у тому, що з ними сталось, можливість більшого. Для поета, який помирає раптово – від хвороби, нещасного випадку тощо – все це є незалежним і не так прикрим, як для тих, хто замовкнув від незалежних обставин. Інколи правильнішим було б берегти своє тіло – непотрібне як ситуація що склалась ні рідним, ні коханим – лише для того, аби не переривати можливість поезії.

Людей зараз бачу як дзеркала. Тобі я віддаю своє тепло і отримую його ж назад – промінь, що випалює мене. Тому рано чи пізно перетворюсь на випалену пустелю – acedia– яку довго буду відновлювати. Потрібне тепло живої людини, твоє тепло – живе й існуюче.

Всі ми не раз чули про сакральність хліба – який від зерна, посадженого мозолистими руками в землю, стає рослиною, далі – борошном, далі – потрапляє на наші столи.

Ми знаємо, як важко працювати із хлібом – вирощувати пшеницю, працювати з людьми, які не мають до цього хисту, долати заздрість і непрофесіоналізм – заради того, аби врешті решт зібрати зерно. Це заслуговує на повагу.

Так з’являється хліб – м’який буханець, корисний і навіть смачний.

А тепер – алегорія – найпрозоріший і найдурніший спосіб подачі поетичної інформації.

Людина є хліб.

Одні з нас – є хліб. Зерно, яке саджають у землю. Пагони, що проростають з неї. Рослина, якій зсікають голову, яку мелють жорнами на біле і пухке борошно. Тісто, виглинене, тепле в’язке, що не відпускає руки, що тримає в собі, затягує. Одні з нас – хліб – свіжий, святий, потрібний.

Інші –  теж хліб. Зерно, що одне із зерен. Рослини – прим’яті ногою чи колесом, бо мусять бути такі, бо як інакше люди без втрат доглянуть інші рослини. Випадкове борошно. Хліб, що лежить і черствіє, бо принесений додому невчасно – перед подорожами, наприклад.

І далі  – про аналогію.

48 годин до твого приїзду. 48 годин від останньої нашої розмови. Вчуся ставлення до життя. Вчуся не кричати, не кидати каміння і не рвати рослини, коли нарешті стає тоскно, хоч більш за все хочеться кричати, кидати каміння і виривати рослини з коренем. Не любіть, щоб комусь було так тоскно. Ніколи так не любіть. І будьте ви прокляті, якщо так любите.

Олена ГЕРАСИМ’ЮК,

гість письменницької резиденції

«Станіславський феномен»


Comments: