Шевченкова доля вулиці

У галицьких локаціях, куди ніколи не ступала нога Тараса Шевченка, його іменем названо стільки вулиць, площ, проспектів, парків, кінозалів, театрів та всього іншого, наставлено силу-силенну пам’ятників. Іноді їх навіть більше, ніж там, де він справді бував. Найближче до Галичини Кобзар перебував у Вишнівці та Кам’янці-Подільському, що абсолютно не заважає мешканцям нашого краю любити його тривко та ніжно. Проте деяка причетність франківської вулиці Шевченка до того, на чию честь вона названа, таки є.

За день до від’їзду я трохи гуляв дощовим Франківськом. Так буває завше, коли намагаєшся надолужити все, що не встиг, коли тобі скоро покидати якесь місце, а ще страшенно хочеться в ньому побути. Розумієш, що ще стільки всього не бачив, а перед тим же завжди усе відкладав наостанок, бо знав – попереду ціла купа часу. Тільки він потім починає чомусь так швидко минати, загортаючись в пелену буденности та звикання до нового ритму, що усвідомлення сієї минущости приходить якраз у два останні, коли розумієш – нічого ти, по суті, й не встиг.

І от в сі кілька днів перед від’їздом, а найчастіше – в останній, коли найсильніше відчувається близькість розлучення з сією локацією, намагаєшся надолужити ненадолужене, погуляти непрогуляним, побачити незвідане, зустрітися з усіма, кого так і не встиг зустріти. Отак і в мене було сього разу.

Була доволі мерзенна погода, яку подумки я для себе завше означую як теребовлянсько-львівську – з дрібним моросінням дощу, коли тебе наче хтось збризкує з пирскавки для прасування просто в обличчя, поки ти ще сонний. Проте вибору особливого не було, тому гулялося й так.

Вкотре проходив повз стражденну вулицю Шевченка з боку Городницького і врешті вирішив її оглянути, тим паче, що не так вже й давно в Станиславові було свято на її честь. Колишня Липова, екс-алея Креховецьких уланів, колишня Перацького, Сталіна та Червоноармійців (уявіть собі в однім місці всіх тих, чиє ім’я вона носила колись – химерне видовище, правда?) є однією з найгарніших у місті.

За задумом міських урядників, її мала би спіткати доля «стометрівки»: статечне шпацерування міщан, каварня по обидва боки з відкритими терасами, вуличні музики, гульвіси та прохачі, дорогі бутики та суворі наливайки, гендель посеред площі й п’янички, що засинають у клумбах – себто усі можливі переваги та радости од курортности.

Проте поки що сьому не судилося статися: суперечка між міською владою та виконавцями робіт призвела до зупинки ремонту. Якраз такою я її і застав: із більш-менш впорядкованою серединою дороги з боку Городницького, далі починають з’являтися сліди піску поверх бруківки, якого в деяких місцях стає вкрай багато, від чого починає здаватися, що десь зовсім поруч неодмінно має з’явитися пляж, далі вже зникає й бруківка і сама навіть видимість якоїсь дороги. Лиш хаотично розкиданий щебінь, який тут наче й чекає, коли його обшліфують припливи, щоби врешті перетворитися на гальку.

Відійдімо все ж від моїх хворобливих морських алюзій та повернімося на сю цікаву дільницю, зогледівши на ній покинуту техніку, робітників, які ліниво човгають туди-сюди, десятки калюж, дерева, означені порожнім простором, як сказали би в ДНР, поребриків. І десь якраз за сим місцем, де вулиця начебто остаточно втрачає свої обриси, де, здається, мала би початися якась дрібна сільська дорога з двома стежинами обабіч, цілком раптово виринає парк. Парк з усією його впорядкованістю, принаймні, візуальною, стрункістю ліній декоративних дерев і чіткістю прекрасних форм найближчих садиб та будинку Спілки письменників.

І всеньке се видиво, загальна картина сього шматка вулиці дуже нагадує спроби осучаснити постать Шевченка, дати йому нове прочитання, побороти недолугі міфи, витворені в тому числі й за совітів, і вже за незалежности.

Схожість ся доволі проста, бо початково завдання не видається таким вже й складним. У випадку з Шевченком – є достатня кількість грамотних людей, чудових науковців та дослідників творчости Тараса Григоровича, є ті, хто бажає пояснити нові смисли, розвіяти міфологеми. Громадські активісти разом з інтелектуалами складають найдетальніший план, все розписують і подумки уже малюють в своїх розумних головах картину, як постать ТГШ нарешті сприймають належним чином: без перекручувань, без стереотипів та міфологізації, без шароварщини, себто відміно від офіційно-народної позиції.

Проект затверджують і запускають, але вже в процесі його роботи починається бюрократична тяганина: за гроші, за те, що хтось із державної комісії недолюблює одного із закордонних науковців, який фахово досліджує тему і чудово її доносить, тому його треба змістити. А ще бюрократові ж йдеться, щоби прилаштувати свого племінника, який якраз в аграрному захистився по Шеві.

Потім у малих містечках та селах, у Львові й Дрогобичі, Моринцях і Каневі та в сотні інших виникають скандали: невдоволені жителі, «інтелігенція» в 25-ому коліні, виступають проти таких незрозумілих шевченкохульних трактувань. Ідею починає розбивати в пух і прах місцева преса. Її критикують на всіх ринках і лавках країни.

Се відбувається ще й на фоні того, що комусь не виплачують гонорар, хтось отримує забагато, хтось видає за ці гроші під шумок кілька книжок, хтось подає до суду. Фінансування припиняється, всі захлинаються в суперечці, й програма зупиняється, хоча була вже досить близько до мети. Майже дійшла до парку, як сама вулиця.

Та, власне, для чого се уявляти – так здебільшого і закінчуються спроби переосмислення Шевченка і його творчости, реконструкції ідей та поглядів, ставлення під сумнів традиційного образу, деконструювання міфу. Тому маємо такий результат і з вулицею, що завмерла в своїй надії дочекатися нового сприйняття себе, побути собою знову, відчути свою справжність, а не нарочиту бутафорність.

Вона продовжує чекати кращих часів. Ся чудова дільниця, перекрита бетонними блоками, заставлена перешкодами, щоби поки що не бути звіданою для всіх, окрім місцевих, що там живуть, працюють чи вчаться, та випадкових перехожих, які в дощ шукають собі пригод. Так і справжній Шевченко відомий небагатьом. Тарас Шевченко, на чию честь в Івано-Франківську названа вулиця, який ніколи не був у сім місті, ніколи не ходив його вуличками, ніколи не бував у парку, названому його іменем.

Назарій ЗАНОЗ,

гість письменницької резиденції

«Станіславський феномен»


Comments: