Хостел як модель життя

Істинний алгоритм цього місця: знайомство, розмова, обмін контактами та прощання або й навіть без нього. Ця пришвидшена модель адаптації до інших, відкриття усіх масок, на що інші в твоєму житті чекали роками.

1.

Почну із зізнання: ідею цього есею сконструював ще минулого року, коли лиш збирався подати заявку на перший заїзд резиденції. Вже тоді знав, що потрібно буде писати колонки і ця буде підсумковою. Але мене так і не обрали, й ідеї довелося чекати майже рік, щоби бути втіленій зараз.

Точно не знав, що писатиму, але мав чітке розуміння, що про хостел як картину світу, як модель якоїсь минущости, особливо в плані людських зв’язків. Мені ця тема правдиво близька. Близька, бо, поки навчався у Києві і 4 роки замешкував в гуртожитку, в моїй кімнаті творилося щось достоту дивне.

Ні, у нас не зникали срібні ложки, хоча годинник-подарунок татові, котрий я дуже любив, якась скотина таки умудрилася стирити. Але я не про це, а про те, що в нас не літали самі по собі швабри, не водилися полтергейсти і не з’їдались вареники, хоча, знову ж таки, якась падла часом їх підтирювала з холодильника на початках.

У нас було інше – в тій кімнаті ніхто надовго не затримувався. Взагалі-то і я не мав у ній жити. Там мав мешкати хлопчина, назвемо його Антон, якого «добрі люди» спочатку кликали не інакше, як «два мєтра бєзобразія». Не просто так про це згадую, бо справа якраз була в його зрості.

В кімнаті, в котру його спочатку заселили, були два двоповерхові ліжка. Якби він лежав на будь-якому із них, то його довжелезні ноги точно би стирчали з-за меж ложа. Тому Антонові потрібно було окреме, яке можливо переробити під нього.

А от якраз у тій кімнаті, в котрій мав замешкувати 4, а то й усі 6 років я, було три ліжка – одне двоярусне і два простих. Вирішили, що куди легше поміняти одномісне, ніж роздовбувати подвійне навмисне для Антона.

Тому ми з ним наче махнулися, а чого не махнутися, тим паче, що хлопчина хороший та й вибору не було, бо то був наказ комендантші. І от тільки тепер я усвідомлюю, що, власне, якраз мій прихід до цієї кімнати заклав початок постійних перетрубацій у нашій «четвірці».

Першого ж року навчання в нас спочатку відбулася одна заміна – не зійшлися, так би мовити, характерами, й чувак собі з’їхав. Він намагався влаштувати соціалізм в окремо взятій кімнаті, що більшости було явно не до душі. Потім інший, котрий прийшов йому на заміну, перебрався до свого брата, хоча з ним у нас проблем зовсім і не було.

Ще один покинув нас, перебравшись у вільну «двійку», і вийшло, що на весну ми залишилися з Миколою в нашій “четвірці” вдвох. Було добре, ми могли спокійно балакати, нікому не заважаючи, всю ніч про якісь фільми, християнство, сучукрліт, обіцятися почати врешті ходити на якісь культурні заходи в місті, фантазувати про абсолютні дурниці чи вести світські бесіди про дівчат, співати під радіо чи голосно зацитовувати фрагменти із книг. Хоча щодо того, що останні два пункти не заважали сусідам з інших кімнат, певности не маю.

Так тривало до того часу, поки Миколу не відрахували. І ні, щоб залишити мене одного в спокої в цілій «четвірці»,  керівництво восени підселило мені новачків. З того часу майже на два роки в нас закріпився стабільний склад із трьох людей: мене, Остапа і Роми. Четвертому ж у нас постійно не щастило. Їх зазвичай відраховували, або перекидали до інших кімнат, або ж просто виганяли з гуртяги. Час до часу нам ще підселяли заочників.

Ми наслухалися стільки життєвих історій, стільки причин потрапляння саме до нашої кімнати. З нами мешкали настільки різні люди: радіофізики та тренери з фітнесу, колійовці та шабашники з ремонту будинків, продавці та консультанти, філософи та геологи, сатанисти та щировіруючі, анархісти та ультраправі, танцюристи та філософи, горе-бізнесмени та врешті-решт політологи. За бажанням ми могли би створити навіть якийсь таємний орден «всіх, хто колись замешкував в нашій 100 з лишком/3» та проводити щосеместру засідання. Тільки на них все одно не було би що обговорювати. Хіба знайомити колишніх сусідів і з десятком нових.

Спочатку, поки ще там мешкав, здавалося, що наша кімната була чимось штибу місця для відбування покарань, дисбату чи чистилищем, куди направляли, щоби перевірити на міцність та відмолити свої гріхи, аби після того потрапити в якесь ліпше місце, подалі від комендантші, кабінет котрої був майже навпроти дверей нашого блоку.

Насправді ж вона була радше якимсь розпридільником на кордоні, перевалочним пунктом, знімною квартирою в прикордонному місті, до якого потяг ходить лише раз на тиждень, а звідти відправляється в чужу країну аж через кілька днів, і цей час потрібно десь перебути. Ось цим транзитним місцем, цим витверезником, до якого постійно доставляють нових «клієнтів», цим пунктом постійної зміни облич і була наша “четвірка”.

Тільки в цім випадку вкрай важко визначити нашу роль у цьому всьому. Хто ці люди, котрі постійно знаходяться в таких проміжних пунктах, хто означує собою таку стабільність? Якісь подорожуючі, котрі застрягли на кордоні між двома державами. Хтось, на кшталт героя Тома Хенкса з фільму «Термінал», котрий не може вибратися з американського аеропорту через буремні події в своїй країні? Чи постійні клієнти – вічні мандрівники, човники, котрі приїхали звідкись подалі або котрі не мають куди вертати, тому стають майже місцевими. В будь-якім випадку: ті, хто вже звикли зустрічати все нових приїжджих і завідомо сприймати їхню присутність як щось минуще, мовляв – «і так ненадовго».

Колись навіть брався підраховувати, скільки їх було – цих сусідів  за 4 роки мого перебування в гуртожитку. Точно більше 20, але зараз, навіть якби дуже захотів, то не пригадав би облич й з десятка із них, не те щоб імен чи прізвищ. У всіх них були свої звички та повадки, до котрих часом потрібно було довше звикати, ніж вони затримувалися в нашій кімнаті. Часом, якраз тільки звикнеш до того, як він скрегоче вночі зубами, наче має в писку яку пилораму чи ручного єнота, як вже збирає манатки й перебирається в інше крило.

І як було дивно і навіть важко відвикати від цього усього уже в Львові, коли в тамтешнім гуртожитку сусіди хоч часом й з’їжджали, але то було настільки рідко, що не завше й помічалося. А на останнім році навчання взагалі прожив з одним й тим ж одногрупником.

2.

Проте не лише київським гуртожитком означувалася моя звиклість до змін людських персон, що оточують, а й постійними роз’їздами. Вже добрих 9 літ користуюся послугами нашої старої і ніфіга не доброї Укрзалізниці, і, як казала якось Оля Перехрест, все очікую на знижки та бонуси як постійний клієнт. Але їх, звісно, немає.

Саме в потягах дуже схожа ситуація з моїми гуртожитським досвідом. Саме в наших клятих й чудових водночас плацкартах такі самі постійні зміни: хтось виходить, а хтось з’являється новий, щоби зайняти щойно звільнене місце. 9 літ майже щотижня, а то й кілька разів на тиждень в цих вагонах, що трясуться вночі, мов паркінсонці, й пахнуть всім, чим лиш можна пахнути, окрім чогось приємного.

Але все ж і вони поступаються першістю загальним вагонам. Особливо тим, котрі курсують на достатньо великі відстані, щоби можна було добряче в дорозі втомитися й лягти спати.

Найкращим зразком, на моїй пам’яті, такого тарантасу був легендарний Шепетівка – Івано-Франківськ – наш вечірній експрес із Тернополя до Теребовлі. Цю нехитру відстань в  трохи більше, ніж 30 кілометрів він долав за годину чи може на яких 15-20 хвилин довше, а от до Франківська ще пер добрих годин 8. Що вже й говорити про те, скільки часу і якими манівцями він добирався до нас з Шепетівки.

Він мав кілька плацкартних вагонів, однин купейний та один загальний. Всі, окрім останнього, їхали майже порожніми, а от в «общак» завше набирався аншлаг. Здається, напаковували туди тіл 80 чи навіть 81-е за кількістю сидячих місць. Варто відзначити, що в народі цей потяг кликали ковбойським за суворість умов.

Часто доводилося стовбичити в тамбурі або тримати на своїх плечах голову якогось чергового п’янички, що давно уже проспав свій Підволочиськ чи яку Велику Березовицю, співати з усіма під гітару після концерту до якогось чергового державного празника, коли до Тернополя привозили якихось добротних зірок, чи просто спостерігати за іншими, як вони їдять свої варені яйця, як моляться, як переповідають пльотки першої та третьої свіжости, як перебирають обгиджених дітиськ, як читають в темряві книжки, як п’яні чоловіки залицяються до юних панянок, як юні панянки залицяються до п’яних чоловіків, як пиячать заробітчани, маткобожачись в слухавку своїм благовірним, що «нівадномглазу», як перекупки обговорюють політику і залучають до того піввагону.

А ще: споглядати, як старші жінки після гендлю на котромусь з місцевих ринків хвацько закидають свої торби на саму гору, де є вільне місце, як вони наввипередки вилазять на треті полиці, щоби зайняти їх і мати змогу подрімати ще до Коломиї, як вони вечеряють, а потім снідають, не злізаючи звідти, щоби якась інша спритниця не зайняла за той час її стратегічну позицію, як чоловіки зі своїми жінками, як бабці з дідусями, засинають на тих верхніх місцях валетом, як змінюються пасажири на кожнісінькій станції, як в звичайній електричці, бо зупинки в Шепетівка  Івано-Франківськ були чи не кожних хвилин 25, а то й 15.

І при цьому всьому люди умудрялися спати, мирно посопуючи і голосно хропучи. І ось ця таїна сну, ця відкритість до інших, бо ж залишаєшся в такі миті, по суті, беззахисним перед ними. Ця велика інтимність, котра подекуди навіть інтимніша за секс. Ця довіра, котра в повсякденному житті означає куди більше – вона вабить, заколисує і вкладає спати поруч зі всіма, якщо тобі не виходити через 5 хвилин, звісно ж.

3.

І ось тут ми таки злазимо зі свого уявного потяга і пробираємося нічними вуличками малознайомого міста, щоби потрапити ними до хостелу. До місця, котре можна назвати чимось середнім між ночівлею в плацкарті чи загальному вагоні та ночівлею в гуртожитку. Коли ти нікуди не їдеш, але часто мусиш ділити свою кімнату з людьми, про котрих здебільшого нічого не відаєш. З іноземцями, мова котрих схожа на розрізання паперу старими ножицями, та податковими інспекторами, з письменниками та мандрівними філософами, з безробітними та бездомними, з циркачами та власниками невеликих заводів, трембітними майстрами та профспілковими лідерами, з пасічниками та плавцями.

І будь-хто з них може виявитися маніяком, але ти того не знаєш і можеш навіть про те не довідатися (хоча не дуже й розумію, до чого взагалі це зараз ляпнув), бо зранку чи ще серед ночі вони зберуть свої речі й рушать далі, а ти залишишся ще до кінця місяця, поки не сплине час резиденції. І одного дня вже ти спакуєш манатки й розчинишся в ранковім чи вечірнім тумані Франківська, залишившись ненадовго в пам’яті твоїх випадкових сусідів, як мудак, котрий всю ніч не давав спати, клацаючи по клавіатурі свого ноутбука, чи усміхнений хлопець, що зранку із втомленим поглядом пропонував тобі чаю. Чи просто той, кому ти довіриш таїнство сну в просторі однієї кімнати.

На цьому тлі готелі знаменують собою якусь стабільність та видаються майже константами, бо там, за винятком форс-мажорниих обставин, нікого тобі не підселять. Не порушать твою інтимність сну, не випробують на довіру.

В хостелі ж все це неодмінно відбудеться, бо він є не чим іншим, як зменшеною моделлю життя. Особливо в такій формі, як є резиденція.

Навіть не так – не зменшена, а радше пришвидшена. Тут все динамічніше, рухоміше, а тому й зникоміше та, водночас, міцніше. Це сприйняття приїжджих як когось минущого, їх постійне тасування, перемішування, що навіть не вважаєш за потрібне запам’ятовувати їхні імена, а тих, чиї пробував, – потім все одно сплутаються в голові.

Істинний алгоритм цього місця: знайомство, розмова, обмін контактами та прощання або й навіть без нього. Часом з добавленням якоїсь події, атракції чи просто вечірки, щоб не казати пиятики. Це знаходження друзів, ці історії, котрі ти чуєш уже вп’яте чи вшосте. Це пізнання інших, хто тут так само на довше, на тиждень чи працює в цім хостелі, спільний побут із ними чи щось, правдиво кажучи, дуже віддалено на це схоже. Ця пришвидшена модель адаптації до інших, відкриття усіх масок, на що інші в твоєму житті чекали роками. Цей повільний швидкоминучий ритм. Цей момент, коли ти так само збираєш речі і йдеш. Швидко і тихо, без довгих прощань та незручних пауз. Так, наче всі ці 30 з лишком днів готувався до того, саме до цієї сцени, постійно репетируючи закінчення.

4.

Не дивно, що вдома дуже люблю самотність і при першій ж нагоді намагаюся нею себе оточити. Але ритм хостелу, цього поєднання життя у гуртожитку та поїздки в загальному або хоча б плацкартному вагоні, переслідує мене й далі. В кожному кроці, в кожних мандрах (власне, можливо, саме для того, щоби це відчути, я й подорожую?), на кожному розі, в кожному році. І то не дивно, бо це, власне, і є життя. Транзитний пункт між народженням й смертю чи то витверезник на їх кордоні. Погодьтеся, доволі дивна метафора від людини, котра фактично не п’є.

Назарій ЗАНОЗ,

гість письменницької резиденції

«Станіславський феномен»


Comments: