Фавн на півставки, або Та, що плаче на одне око

(читати під – Едуард Артем’єв «Медитація»)

 …І земні царі, і вельможі та тисячники, і багаті та сильні, і кожен раб та кожен вільний, поховались у печери та в скелі гірські, та й кажуть до гір та до скель: Поспадайте на нас, і позакривайте ви нас від лиця Того, Хто сидить на престолі, і від гніву Агнця!… Бо прийшов це великий день гніву Його, і хто встояти може?

Апокаліпсис (гл. 6)

 І ось настав великий Час Переходу і туман опускався на мої долоні, і долоні спускались вздовж тіла, додолу – до землі. Вони торкались теплого грунту, ефемерної каші з багна і карпатських трав, галузочок дерев, між ароматом гірського петрикору. Шкіряні мешти відчували кожний камінчик сланцю, який шепотів: «Не те, взуття, мала, не те». І, так-так, ви вже правильно зрозуміли (ви ж розумні). Я – послизнулась, впала у теплу м’якоть нашої «матері», земляну жижу (але, дякувати Богу, хоч не обличчям). Мені традиційно властиво погано балансувати, бо маю недобру координацію, коли сплю по три години за ніч. Знаєте, мене б не взяли працювати «ведмедем на велосипеді» у якийсь мандрівний цирк (не у цьому житті, на жаль, не у цьому).

 Я підіймаюсь. Моєму лівому оку відкривається долина Терношори. Моєму правому оку – туман над нею. Не пригадую, щоб раніше таке було, але тепер я – «Та, що плаче на одне око». Індіанці дали б мені таке ім’я. Вже п’ятий день око без зупинок «мироточить», пускає далеко не скупу сльозу, а цілий потік. Тепер у кожному обличчі на франківській «стометрівці» я читаю лише одне: «Не плач, несе киця калач. Не плач». Тепер я постійно ридаю і бачу світ лише на півтора ока. В одній статті говориться, що людина у середньому плаче 6 хвилин. У 1906 році доктор Альвін Боргквіст розповів у письмовому дослідженні, що 54 з 57 його пацієнтів говорили, що почуваються краще після плачу. Але, що б вони сказали про свої відчуття проплакавши 5 днів підряд? Чи можу я зараз виплакати всі забуті сльози? Хотілося б, хотілося б.

 Я стояла біля гірського потоку, а може то потік стояв біля мене. Ім’я йому було – Безулька Друга. «Ну, здрастуй, річко з королівським іменем!», – кажу я, дістаючи тін-вістл з рюкзака (або «ірландську сопілку», говорячи простіше). «Ну, здрастуй, створіння невідомо яке!», – передразнює мене річка, смикаючи за молоді ріжки між русявими кучерями. Я мовчу, не відповідаю. Не звикла я до діалогів з річками і хто мене засудить? Сльози капали у потік. Так ми і поєднались. Мовчу і бачу, як на протилежному березі чекають «батьки», літературні чарівники, що пишуть мене саме зараз, створюють легенди у своїх головах, заплітають і розплітають мої коси, що в’ються кучерями. Бо я – фавн. Так-так, ви правильно почули – фавн, але той, що працює на півставки. Бо, як мені казали, дівчина не може бути фавном, але я все ж хочу спробувати, незважаючи на усі ваші заперечення і скептичні погляди. Я спробую. Я спробую.

 Я невпевнено ступила на слизькі камені під водою, але почула шуршання позаду. Людина у довгому чорному плащі до п’ят і з парасолею у руці, не зупиняючись, йшла впевнено по колоді над річкою. Якщо б в мене був капелюх, то я б зняла його перед нею, бо сама не наважилась так перейти потік. Людину звали пан Сід. Він пішов слідом за чарівниками, які направлялись до входу у святилище Лади. І тут я зрозуміла – це була та сама людина-мандрівник, про яку я колись читала. Туман на мить став прозорішим. Пан Сід приєднався до групи людей, які мали ім’я одне на всіх – мантикорівці. «Мантикора… щось дуже знайоме, нагадує слово «мандрагора», але ж це зовсім різні речі», – думала собі. «Після поглинання чергової жертви мантикора починає тихенько муркотіти», – згадувала я рядки з дитячої книжки. «Чудовисько з тілом червоного лева, головою людини і хвостом скорпіона. Боїться лише левів». Зрозуміло, треба мати з собою лева. Але де знайти цю мантикору? Чарівники мають знати. І от я йду за ними.

 Перейти річку виявилось нескладно. Вода омила мої ноги, я омила обличчя водою. Так вітаються з Терношорською Ладою. В цьому єднанні я згадала фільм одного генія  – Сергія Параджанова. Ви розумієте, що річ йде про «Тіні забутих предків». Тоді я ще навіть не уявляла, наскільки я була близька до істини. У 1964 році у селищі Криворівня, що знаходиться поряд з «річкою з королівським іменем»,  проходили зйомки безсмертного твору Коцюбинського. Знала б я тоді, коли читала його у миколаївській школі, що буду грати мелодії на тін-вістлі і дертися схилами сакральних місць, обходити покинуті ґражди, дивитися лівим оком на справжнє гуцульське весілля? Чи подумала б я про це, коли гралась у підніжжя тіней забутих донецьких териконів? Хто його знає, хто його знає.

 І ось він я – фавн на півставки, «Та, що плаче на одне око», стою перед входом у портал, що зв’язує світ потойбічного зі світом матерії. Я граю вигадану мелодію і міркую: може у цьому порталі живе та сама мантикора? Я ще тоді не знала слів Уільяма Кекстона: «…а її голос, що подібний на мелодію сопілки, став солодким зміїним шепотінням, яким вона притягує до себе людей, щоби потім поласувати їх плоттю». Я не думала про таке. Я просто грала на ірландській сопілці і зупинилась лише для того, щоб залізти у портал.

І ось вона я – між кам’яних стін порталу. Стою і дивлюся двома очима вгору, де над розщілинами тихо пливуть хмари. Погляд вже зовсім не може сфокусуватися, все наче «пливе». І ось він – шерхіт у тиші. І ось він – кінець мій. Це створіння знайшло мене саме, прийшло на звук сопілки у лоно Лади. Я сама винна. Але я ні про що не жалкую, ні про що не жалкую.

 Ніякий лев тебе не врятує, дурненька.

 «Ви – Енжи?», – луною роздається голос пана Сіда у порталі.

«Я – Енжи», – відповідає фавн на півставки і «Та, що плаче на одне око», розкриваючи широко очі. Пан Сід, це був лише пан Сід. А де ж тоді мантикора?

 ***

 Я крокую по дорозі до автобуса, поруч йде пан В. Єшкілєв, слухаю його розповідь про чупакабру під брязкіт металевої сопілки в моїй сумці.
Ви теж помітили «левове співпадіння» у реченні вище?

 З ока крапає сльза, а попереду їде машина з великим написом: «Розкрий себе».
Я спробую, я спробую.

Анжела Богаченко, письменниця, гість резиденції «Станіславський феномен», організованої Літературною агенцією «Discursus» та ГО «Форумс»


Comments: