Стерти пам’ять

Кілька днів тому ми побували на двох франківських цвинтарях. Якщо бути точнішим, то на одному і на тому, що залишилося від другого. Кладовище на вулиці Київській здається чимось вкрай совітським, до чого важко звикнути в галицькім місті: надгробки із п’ятикутними червоними зірками, обмаль хрестів та повно надписів російською. Якось це не типово для міста, яке вважається ледь не центром бандерівщини.

У той же час помітна майже цілковита відсутність традиційних скульптур зі скорботною Матір’ю Божою, Ісусом чи сумними пухкими янголятами. І якби не кілька гробівців початку XX століття з надписами польською та німецькою, то в усьому цьому не можна було би й розпізнати галицького кладовища.

Воно явно творилося на противагу старому цвинтарю, Станіславському некрополю, який зрівняли з землею й перетворили на парк, де зараз помітні лиш кілька могил та хрестів, здебільшого віднайдені пізніше чи реставровані.

Такі діяння для совітів були нормою. У що вони тільки не перетворювали колишні цвинтарі – робили дорогою, закладали на їхньому місці кінотеатри та готелі, житлові будинки та басейни, клуби та парки, щоби люди веселилися на кістках померлих. Щоби скасувати давнішу історію.

У моїй рідній Теребовлі після свого приходу совіти викидали з кладовища біля костелу кармелітів надмогильні плити в ріку. В інших містах мостили ними дороги, плити з єврейського кіркуту закладали в фундаменти, робили їх сходинками, облицьовували ними будинки. Себто робили все, щоби стерти пам’ять про минуле наших міст. Щоби ступні людей витирали своєю підошвою прізвища й наймення покійників. Українців, поляків, євреїв, вірмен та інших народів, що мешкали в наших бургах та градах, аби від їх існування не було і сліду, щоби про нього нічогісінько не свідчило. Аби не було ніякої причетности. Аби ніхто нічого не пам’ятав.

Їм би, мабуть, дуже хотілося мати таку “стиралку” пам’яті, як у головних героїв фільму «Люди в чорному», якби ця стрічка вийшла у їх часи і вони б її переглянули. Там досить було натиснути на кнопку, і піддослідний усе й одразу забував.

Точно того ж хотів би Путін. Хотів би, щоб залишилися лише совітські люди, які зовсім не пам’ятають свого минулого. Щоби в Криму не надокучав гордий кримськотатарський народ, щоб на Донбас можна було вільно заходити під «Вставай, страна огромная», а не під канонади вибухів та артилерії.

А все виявилося навпаки, і те, що мало бути легкою прогулянкою, перетворилося на затяжну операцію з незрозумілими наслідками, купою санкцій від західних урядів та інших «приємностей» для Кремля. Стерти пам’ять українцям виявилося куди складнішим, ніж здавалося на перший погляд. І перетворити їх на безрідних совітів навіть у тих регіонах, де це мало бути чимось дуже простим, – так само. Навіть кремлівська пропаганда, яка в тих краях ллється з усіх щілин, виявилася безсилою.

Наша пам’ять колись виявилася куди сильнішою за їхні екскаватори, що зрівнювали цвинтарі з землею, наше слово – за їхню цензуру, що забороняла мову, наші люди – за їхні табори та висилки. Тому теперішні спроби Путіна будуть марними. Цю атаку буде також відбито. Проте залишається одне питання: якою ціною? Скільки нових надгробків уже зі скорботною Богородицею та Ісусом із сумом в очах поповнить наші цвинтарі? Скільки ще потрібно заплатити за те, що колись дозволили руйнувати старі кладовища, будувати на їх місцях кінотеатри та клуби? Щоби пам’ять (чи то історія?) зробила коло і врешті повернулася на своє попереднє місце?

Назарій ЗАНОЗ,

гість письменницької резиденції

«Станіславський феномен»


Comments: