Про сни Жана Кокто, єврейський цвинтар і музику для вмирання

(читати під – Christoph Willibald Gluck – Flute solo,
Jonsi and Alex – Boy 1904)

Сестрі, якої у мене немає. Братові, якого у мене немає.

1 жовтня – міжнародний день музики. Тож, поговоримо про заупокійну музику! А, якщо бути точною, про музику, яка грає на похороні. Не хочете про то говорити? Добре, тоді поговоримо спочатку про сни і мій ранок у Франківську (але не довго).

 Сон від Жана Кокто № 1
Перше, що я побачила зранку у жовтневому Івано-Франківську, був (ні, не вокзал) лист на електронній скрині. А саме – він був від сестри Зоряни. Текст був приблизно такий:

«…і був мені сон. І був він споріднення чорно-білого світу Жана Кокто, що відкрився серед ночі. У платтях, що торкаються долу, з покритою головою, з гілкою бузку у моїй руці, з гілкою бузини у твоїй руці – ми йшли до великого маєтку, як до катедри, де у дворі стояв високий мармуровий янгол. Тіло його тільки починало вкриватися молодим мохом, а у світлі місяця холодний мармур сяяв. Навколо росли кущі ялівцю, було вже прохолодно. Ми підійшли навшпиньки до нього, вклонилися і поклали гілки до підніжжя. Ми ходили навколо, вдивляючись у мармурове обличчя і я згадувала нашого загиблого брата Арте, страшні моменти його смерті у палаючому маєтку під час революції. Ох, покойся з миром, брате! Спи тихо. Ми говоримо про реінкарнації душ. І тут ти пропонуєш залишати йому біля пам’ятника листи. Бо коли він переродиться, то прочитає їх. Таким чином він пригадає нас, і ми знову побачимось. У цей же час, десь біля дому, стояла тінь Жана Кокто. Вона дивилась за нами і грала на флейті «Соло» Крістофера Вілібальда Глюка. Як думаєш, до чого це?».

Пишу повідомлення:«Я не знаю, може буде дощ?» (витираю про «дощ»)
Може треба ввімкнути і послухати «Соло для флейти»? (вмикаю і слухаю)
І знаєте – то є прекрасно. Послухайте. Це музика виходу душі з тіла. Якби у мене був брат, і якби він помер, то обрав би цю мелодію, я точно вам кажу.

Два роки тому, коли померла моя знайома С.Р., на її похороні грав неякісний запис «Аве Марія». Ми стояли у маленькій залі, схожій на гараж на другому поверсі. Нічого не маю проти цієї музики, але гіршого я не могла собі навіть уявити. У фільмах то виглядало якось цивільніше – у храмах сидять, а ксьондз читає промову під сонячні тіні вітражів. Сумно і гарно. Прощальна музика. Але тут… якого чорта? Їй би не сподобалось.

Пізнього вечора я поверталась до хостелу «Феномен». Вже тиждень я проходжу повз розкидане каміння, біля пустої земляної ділянки праворуч від входу. І тут моїм очам відкрились великі прямокутні ями. Я проходжу і бачу дівчинку, яка сидить на сходах. «Що це за свіжі могили?», – питаю я. Вона посміхається, знизує плечима, мовчить.

Сон від Жана Кокто № 2
Взимку 2013 року я сильно хворіла. Лихоманило так, що температура під 40 не спадала. Почали боліти нирки від антибіотиків, все пливло. Тоді, уві сні, я і познайомилась з Жаном Кокто. Тоді я бачила себе білявим хлопчиком. Під «Соло для флейти», у сонному маренні, я чув якісь загробні уривки з віршів, в тому числі і Сергія, нашого, Жадана: «…Це смерть шукає мої сліди ,смерть виводить мене до води, і, доки я з річища мерзлого п’ю, тримає флягу мою». Коли я прокинулась, то подумала, що треба написати комусь – на моєму похороні має грати музика Sigur Rós. Напишу то мамі! Тільки б не забути, тільки б не забути.

Знову вечір, і знову я повертаюсь до хостелу. В темряві я розпізнаю зміни – «свіжих могил» вже немає, а на їх місті – кущі бузку. У центрі прямокутний постамент з кам’яним кубом. Коли це зробили? Я не встигаю подумати, бо вже вітаюся з камінчиком під ногою: «Привіт, камене! Я йшла до дому!»
«Привіт, Анжело! Я йшов вивихнути тобі ногу!»
І тут згадала цитату з фільму «127 годин»: «Я вибрав все це. Цей камінь … він чекав мене все моє життя. Все життя. З тих часів коли він був метеором. Мільярди років тому. Летів у космосі. Як він сюди потрапив? Він чекав … щоб я йшов сюди все своє життя. Впав сюди. Прямо сюди. Кожен подих, кожна дія – все вело мене до цього розлому. Дякую».

 Сон від Жана Кокто №3
І був мені в ту ніч останній сон. І був він знов про смерть. Снилася прабабця Галя, що ходила на верхніх поверхах будинку, високого, як катедра. І вів мене за руку Орфей. Ми зупинились посеред кімнати біля саркофагу, обліпленого охряно-золотою та коричневою майолікою. Орфей підняв важку кришку і мовив: «Це для тебе. Ляжеш сюди і будеш спати, поки не переродишся. Але… ні, тобі все ж ще не час», – говорить кучерявий хлопчина з котячими очима. Стає страшно, бо Орфей видався мені неживим. Прабабця ходить по коридорах, луною чується її голос: «Не мертвих треба страшитись, а живих».

Її звали Галина Дмитрівна (хоча вона приховувала, що її справжнє ім’я Ганна). Народилась у 1924 р. у Донецьку. Юна вчителька молодших класів, російсько-болгарського походження, яка дуже нагадувала зовні єврейку з розкішним чорним волоссям, поїхала у кінці 40-х років працювати десь під Тернопіль. Не дуже слушний був для того час, я вам скажу. Тільки володіння болгарською мовою і графа «національність» у паспорті врятувало їй життя, але не її чоловікові. Пізніше вона буде з посмішкою згадувати колишнє порівняння з єврейкою і не тільки. Вона сидітиме з моєю бабцею Людою на подвір’ї, де зацвітуть вишні, триматиме мене на колінах, а я підійматиму руку і белькотітиму до них голосно: «Баба Юда і баба Хая!»

«Як твоя нога?», – питає Діма з хостелу. «Нормально, – кажу я. – А де тут у Франківську єврейське кладовище?»

І от я вже пошкутильгала. Якийсь дід на велосипеді показує мені дорогу. «Гоц-гоц, то є просто!» і показує прямо. Індійське літо обіймало мене в той день, освітлювало стару єврейську писемність на могильних плитах, втоплених у землю. Так тепло, парко, сонячно. Якийсь «веселий цвинтар» Стуса. Ноги провалюються у рослинність з конюшини та дикої суниці. Кущі шипшини хитав вітер, листя шелестіло, як дощ. Хрущі, змії, шуршання річки… Кожен звук на цвинтарі сприймається з обережністю, коли ти один. Кожен звук, то як рука, що лізе з-під землі. Але я ж не одна, скільки тут покинутих могил. «Найкраще про нас розкажуть могильні плити». Ось імена з 19 сторіччя на граніті, що поросли мохом – Роза і Рейсов Лібліхи. Ваша ділянка нагадує розгорнутий сад з різних сортів мхів і квітів. Йду далі і бачу маленькі насипи – кротячі нори, схожі на поховання ельфів. Але більше дивує одне – двері. Двері у землі, що поросли травою. Вони закривають провалля. Я дивлюсь і стає моторошно, що за ними? І тут з’являється Жан Кокто: «Хіба ти не чуєш? Там – музика».

Повертаючись ввечорі до хостелу, я побачила останні зміни у ландшафті – серед гілок бузку, стояла капличка, а на кам’яному кубі – мармурова статуя Діви Марії.

Я поклала до її підніжжя гілку бузини.
Сьогодні свято Покрови.

Анжела Богаченко, письменниця, гість резиденції «Станіславський феномен», організованої Літературною агенцією «Discursus» та ГО «Форумс»


Comments: