Напрямок руху «Станіславів – Лем»

«Людина відправилась пізнавати інші світи, інші цивілізації,
не пізнавши до кінця власних схованок, закутків,
колодязів, забарикадованих темних дверей»

(С.Лем «Солярис»)

Слухати під Brian Eno – The Big Ship

Давайте поговоримо про перельоти-переправи. Ви багато подорожуєте? Ровер, авто, поїзд, так? Знаю, що ви мали б пробувати також автостоп. Ви, певно, стопили вантажівки, кукурузники, бетономішалки, трактори? Відповідайте! Але чи зупиняли ви колись Великий Космічний Корабель, що рухається між Станіславом та Львовом? Як то не існує такого? А я от повертаюсь назад до Івано-Франківська і саме з нього вам пишу. Тож слухайте.

Це було до сходу сонця, десь близько четвертої ранку. Наше таксі під’їхало до вокзалу міста Станіславів (мені чомусь більше імпонує кликати його на старий манер). Справа у тому, що Лесик і Юля, купили білети завчасно, а я – ні. Ну, що ж, ні так ні, поїдемо у різних вагонах, або залишусь в хостелі з моїм плюшевим восьминігом (про це колись потім розповім).

 Поспішаю до каси. Дістаю 27 грн і дізнаюсь, що мій білет коштує чомусь лише 15. Ну ок. Попрощались. Йду до свого 1-го вагону. Темно, пусто і лише видніється силует якогось вуйка, що димить пахітоскою на пероні.
«Хей, дівчинко, а куди ви йдете?», – каже він.
«Хєй, до 1-го вагона», – кажу я.
«До 1-го? Тут ніколи його не було і бути не може!», – відказує він, заливаючись сміхом.
Але ж от він – перший вагон. Я стою біля нього. «Сьогодні якийсь день самашедших, чи що?» – думаю я, згадуючи, як отримала сьогодні на електронну пошту декілька різноформатних листів від людей без облич з текстами: «тебе треба в піч!» та «я тебе хочу».
І от я, вже ступаю на сходинку поїзда загального вагону, пошепки говорю: «Бувай, Станіславів!», відкриваю залізні двері, з лущеною від часу фарбою, і чую у присмерку чоловічий голос: «Моє ім’я правильно буде Станіслав і я нікуди не йду, чого прощаєтесь?»

 * * *

Пам’ятаю давні часи, коли у березні затертого шкільного року я познайомилась у мережі з людиною зі Львова, що ховалась під іменем «Йон Тихий». Пам’ятаєш цей час? Так, звісно пам’ятаєш. От тоді мене зацікавило, хто то? Звідки то ім’я – Йон Тихий?

Так я вперше почала несвідомо подорожувати автостопом у відкритому космосі. І перше, що я зупинила, був Великий Космічний Корабель, який висадив мене на планеті Солярис. Кілька тижнів я була затягнута у жерло планети – її спогадів і видінь, аж поки все не закінчилось фа-мінорним хоралом Іогана Баха “Ich ruf’ zu Dir” і картиною Рембрандта Харменса ван Рейна.

 Але закінчилось воно все також разом з батьком Солярису – Станіславом Лемом. Він помер 27 березня 2006 року, десь у Кракові, десь у старості, встигнувши в останні роки одуматись, що Андрій Тарковський таки не зовсім дурень.

 «…А потім, коли до мене прийшли з Голлівуду, щоб Содерберг зробив, ну, була така картина, що дивитися не хотілося, тоді я зрозумів, що Тарковський зробив зовсім непоганий Солярис»  – Інтерв’ю «Парадокси Станіслава Лема», 2004

 Але тоді я не повірила у такий збіг. Як то це, ви – Станіслав-той-що-Лем, взяли і померли? Я ж тільки прочитала вашу книжку. Як ви могли? Тоді я написала Йону Тихому (а може і не йому) такі слова: Лем полетів шукати Кельвіна і Харі. Я знаю.

 * * *

Я сиділа на дерев’яній поличці і кимарила, несамовито мерзла, хотіла їсти, володіти Всесвітом, аж поки лисувата людина в окулярах напроти мене не спитала: «То ти і далі робитимеш вигляд що мене тут немає?»

Корабель як раз зробив зупинку на космічній станції Бурштин. Я розкрила очі. Так, таки схожий на Лема, не можу не погодитись. За вікном пролітали комети, Бродячі Пси Дхарми, сузір’я Єдинорога Чарлі та Великого Пса.
«От нє надо тут. Ви померли у 2006 році», – сонно і невдоволено кажу я.
«А ти тоді так не думала…», – сонно і невдоволено каже Станіслав.

 Поїзд рушив зі станції, я лягла на дерев’яну поличку, поклала під голову сумку і накрилась плащем, як бомжара. Засинаючи, я розповіла Примарному Лему, що зараз «я живу в домі біля озера…» у Станіславові. Колись писала верлібр про це, потім знімала відео, де двоє закоханих космонавтів, опинившись на різних планетах, шукають один одного, свій дім.
«Ото “весело” було моїй мамі робити костюми космонавтів вночі, я вам кажу!»

 Примарний Лем уважно слухав, а за вікном пролітали комети. «Знаєте, я думала, що зійшла з планети Соляріс і покинула ваш світ, а виявилось він пішов за мною, – розтягуючи слова казала я, мружачи очі. – А взагалі – немає вас. З ким я говорю?»
«Ти мені нагадала слова Йона Тихого: …по-перше, ми не настільки добре знайомі, щоб Ви мені “тикали”, а по-друге, я точно знаю, що Вас немає. Я в ракеті один, і притому вже другий рік. Отже, Ви мені просто снитеся.»

 Просто снитесь. Просто сни. Про сто. Про.
«Так звідки узявся цей Ваш Йон Тихий?!»

 * * *

Вихідні у Львові не пролетіли. Вони спалахнули зі швидкістю комети у галактиці М83. Вони пройшли вночі, серед німецьких та інших фоліантів діда, вогнища каміну о 3-й ночі, порічкового варення на пляцках, Невської маскарадної кішки Єфросіньї (що гризла книжечку про Леніна з назвою «Велика людина»), бігом по Городоцькій, дідом Сажотрусом (з капелюхом незакинутих монет з бажаннями), бруківкою, бруківкою, бруківкою…

Ми йшли з Мартою по площі біля Федорова серед букіністичних рядів книжок. Я нахилилась і взяла те, з чого все почалось у далекому 2006 році. Напис на книзі: «С.Лем – Солярис, Непереможений, Зоряні щоденники Йона Тихого».

«Беру», – кажу я. «Беріть», – каже продавець.
«Ви, мабуть, не знаєте, але позаду Вас школа №2, в ній і навчався Станіслав Лем».
Обертаємось з Мартою і бачимо – таки так, школа.
«Знаєте, я напишу про це у своєму есе. Гарного Вам дня!»

 Великий Космічний Корабель напрямком «Лем-Станиславів» рушив знову.
Спека стоїть, як на палаючій зірці. Це якесь пекло.
Сиджу одна у майже порожньому вагоні.
Примарний Лем залишився, певно, у Львові на нову неділю і аж до вихідних, так і не відповівши на питання: «А все ж таки, звідки узявся Йон Тихий?»

Анжела Богаченко, письменниця, гість резиденції «Станіславський феномен», організованої Літературною агенцією «Discursus» та ГО «Форумс»


Comments: