Міф про вічне повернення

Великі відстані мають одну нерозгадану для мене властивість – вони стирають пам’ять. Долаючи довгий шлях, розумію, що в моїй голові з’являється багато порожніх спогадів, і всі ці  білі плями – люди, радощі, трагедії, ідеї. Навіть невелика подорож дає можливість поговорити із собою, сконструювати внутрішній діалог. Це хороша, але разом з тим марна справа, – читання своїх думок. Так поволі я пізнаю себе і, можливо, саме через відторгнення окремих відкриттів, не веду ні щоденників, ні записів – лише вірші. Поезія – це мій герметичний щоденник, в якому проводжу абсолютно протилежний процес – згладжую кути, знову забуваю себе.

Подорожі, зміни місць, години, серед яких тиняєшся, серед яких губиш набуті знання і досвід, випалюють, але і очищують. Долання відстаней схоже на входження у сакральне місце – до якого потрібно належно підготуватись.

Італійський автор Джузеппе Унґаретті в одній із поезій просить підібрати його, як загублену ляльку. Що ляльці від того? Чистота? Ігри з дітьми, які вірять, що іграшка – жива і самосвідома? Віднайдення дому? На відміну від ляльки, я маю можливість рухатись і більш-менш самостійно вибирати собі дорогу. Що мені дала ця дорога? Подорож починається, коли збираєш речі, і для кожної сорочки вигадуєш умови, а для кожної книжки – час і обставини читання. Шлях починається, коли відповідальність за твоє життя лягає тільки на твої плечі. Та з цієї миті стаєш не лише самостійним, але й часто самотнім. У цій самотності є щось від авторства – більше нема нікого, хто би створював, охороняв і керував, тільки ти. І тільки тобі нести за це відповідальність.

На початку подорожі існує ілюзія пошуку «свого» місця, зони власного комфорту, персонального раю. Ходжу вулицями і думаю, що гарно було б жити тут – у цьому будиночку з вітражами, чи на другому поверсі того будинку, вікна якого наглухо закрили дерева, чи тут, де дикий сад завалив паркан, чи тут, де нема страху бути забитим машиною, чи там, де дикі люди вміють пекти хліб і не норовлять продати усе, що можна комусь продати. Та, зрештою, це є лише лабіринт мрії, в якому можна загубитись і не знайти виходу.

Прогулюючись Івано-Франківськом, новим для мене містом, в якому раніше була відсили добу, я впізнаю несподівані речі, що ніби вийшли з моєї пам’яті і чекають, коли я побачу, згадаю і повернусь. В одній кнайпі несподівано побачила вишивку, – чашу на книзі – такі вишивки були у обох моїх бабусь, що носили одне ім’я. Одна Марія вишивала, щоб прикрасити свій дім, інша – щоб відволіктись від болю і заспокоїтись. Безліч людей, в чиї обличчя вдивляюсь і ледь стримуюсь, щоб не спинити. Постійне очікування когось, хто має бути тут, кого я неодмінно мала б тут зустріти, але все ніяк не складається, ніяк не перетнуться дороги різних часів, бо це не очікування на людину – це пам’ять що вертається, коли немає ні людини, ні землі, ні снів. Сірий будинок з низькими вікнами, за таким ми з сестрою колись ховались і намагались розкурити першу сигарету. Човен на озері, такий самісінький як і той, з якого ми випали з братом, коли восени намагались виловити з дна мушлі. Озеро, про яке багато розповідав тато. Міст, під таким ми з подругою ховались, коли прогулювали уроки, слухали музику і мріяли вирости великими людьми. Дерево, що вигином схоже на посаджену дідом для мене шовковицю, але до того, як у неї вдарилась машина і лишила синій слід на скорченому стовбурі.

Буває, прокидаєшся втомлений і пишеш, аби тільки щось писати, бездумно, безвідповідально, пишеш ніби кричиш – не для того, аби щось сказати, а просто, щоб почули і прийшли. Вчора я чула, як качка травмована кричала на озері – і ніхто до неї не приходив, навіть мисливець до неї не приходив. Впізнавання свого – вишивки, будинків, облич – у іншому, чужому місті, починають нову і велику подорож – вічне повернення до невідомого міста. Так повертався міфічний Фрікс до невідомої своєї Греції, і так повертатимусь я – до невідомої своєї землі.

Олена ГЕРАСИМ’ЮК,

гість письменницької резиденції

«Станіславський феномен»


Comments: