Коли ніхто не прийде

Говоримо про самотність і смерть так, ніби нікого з нас не любили, ніби ми ніколи нікого не любили.

Часом здається, ніби я одна лишилася при повній пам’яті. Пам’ятаю наближення грози і відсутність страху. Ми стрибали під дощем, верещали після ударів грому, тікали від бабусі, яка намагалась спіймати і завести в дім. Пам’ятаю сп’яніння висоти і випробування себе – стрибки з парканів, вилазки на дахи самотніх забутих будинків, прогулянки кладовищем і страшні щойновигадані історії. Пам’ятаю, що родина не тримається лише на крові, бо якби любов могла триматись тільки на крові – у мене ніколи б не було батька. Пам’ятаю свій гнів, він захоплював і тряс, кричав, а я не в силах була зарадити. Пам’ятаю як вперше втратила пам’ять, збираючи м’яту, якою м’якою була тоді земля – холодна, волога, глиняна, як затягувала, як тримала при собі, як забирала сили мої, щоб дати їх рослині. Пам’ятаю, як помирала бабуся, і дід обіймав її міцно-міцно, а далі нічого не пам’ятаю. І повз мене проходив сухий ранок, такий дзвінкий і сонячний… Пам’ятаю, не знала тоді якою має бути любов, а якою – смерть. І коли плакала, пес поклав свою лапу мені на коліно, він теж – як і я – нічого тоді не знав. Знання смерті прийшло до нього згодом – старий, змучений, з ломотою в кістках, вже давно не на прив’язі, бо не мав більше бажання ганятись за курми і гратись у городині, за що не раз був битий, він, добрий мій пес, зірвався і побіг. Не бачила, але чую досі, як біг він довго, як земля його тряслась, пропасниця, він звивався між високих трав, оминав дерева, плутав сліди, а колесо неба крутилось швидше і швидше, бо кожна хмара хотіла бачити, чи втече від тої пес, чи вирветься від тої пес. А він біг задихаючись, падав, і якби я могла взяти його на руки, о якби я тільки могла взяти його на руки, ми би побігли разом, ми би разом від неї втекли. А потім він упав – раптово і різко упав, мордою набік, ніби розкритою пащекою намагався вкусити землю, на столочену траву (бо біля курганів вона завжди столочена – нами і тими), зберігаючи стрімкість втечі, так би я хотіла зберегти і свою втечу.

Пам’ятаю любов свою, що починалась трепетом – невимушеним як ріка, стрімким і високим – як сходи, такими нещодавно ішла вверх – повз широкі обличчя скульптур Пінзеля, повз рухомі одежі їхні, крізь затихлі видихи їхні, деякі показували на стіну, підіймаючи тонкі пальці все вище і вище, й одні казали іншим: «Дивись, як легко вона ступає, дивись, як високо вона іде». І провина з’являється, бо нема зв’язку крові, провина з’являється, коли вирішувати потрібно самому, а не покладатись на світобудову, провина з’являється. Піднімала її високо над головою як камінь, не важко було, бо є любов, ішла вгору, повільно, глибоко ступала, безкінечно вгору, бо у любові немає кінцевої висоти, і нема куди каменю зірватись – нема провалля, і нема звідки каменю падати – так високо я ішла.

І йшла сама.

І трепет дужої ріки став трепетом пораненого оленяти, що розриває ліс, що обличчя його поволі спокійнішає, що світ його поволі відходить. І трепет каміння, що розбиває церкву, став трепетом трави, що росте в покосах, що диханням тонким – саме серце вітру розсікає.

Олена ГЕРАСИМ’ЮК,

гість письменницької резиденції

«Станіславський феномен»


Comments: