Есей останній, у якого немає епіграфу

Есеї крадуть мене у віршів, журналістика краде мене у віршів, соціалізація краде мене у віршів, професійний розвиток краде мене у віршів, побут краде мене у віршів, любов краде мене у віршів. Скількома речима я займаюся замість того, щоб писати вірші.

Є такий польський композитор – Кшиштоф Пендерецький. Він пише нову класичну музику, яку досить складно, якщо не неможливо, слухати із навушників у автобусі по дорозі на роботу. Натомість живе її прослуховування у тілі відгукуються десь так, як оргазм або нервове перезбудження.

Я була колись на його концерті у залі, переповненому людьми і духом урочистості. Перша частина була прекрасна, мої нервові закінченя танцювали тантарелу. Мені було так добре, що після початку другої частини до голову прийшла геніальна думка зробити запис, щоб мати змогу насолоджуватися цією музикою в майбутньому. Решту концерту я думала лише про те, чи добре я поставила диктофон, чи він постійно записує і чи нічого не затуляє динамік.

Цей випадок навчив мене, що думати про майбутнє інколи зайве.

Щоб писати вірші треба бути спостережливою і чутливою. Зауважувати речі і дозволяти їм вражати тебе. Взагалі — бути вразливою. Залишатися зосередженою. Писати від вдиха до видиха.

Вірш — це зародок. Він не вимагає повного викладу. Він задовільняється малим. Він потребує точності, яка породжує смиренність.

Вірш — це метамова.

Вірші — це набагато простіше, ніж більшість речей.

Що може бути простіше, ніж просто бути присутньою.

Наталя Єрьоменко, письменниця, гість резиденції «Станіславський феномен», організованої Літературною агенцією «Discursus» та ГО «Форумс»


Comments: