Дуже важливо перебувати у проміжних місцях

Дуже важливо перебувати у проміжних місцях — автобусних станціях,
потягах, таксі, залах очікування та аеропортах: ти відкритий долі,
ти відкритий абсолютно всьому,
тому з тобою може статися все, що завгодно.
(із інтерв’ю з Мариною Абрамовіч)

Так от, тепер поговорімо про чекання.

Я не знаю людини, якій подобалося би чекати. Мені радикально здається, що це справді нікому не подобається. Подобається вирішувати свої справи ефективно і швидко, хірургічно відмірювати кожен рух, прораховувати варіанти розвитку, очікувати вирішення, планувати і дотримуватися планів, перетікати з одного стану в інший без хвилювань і поривів, згідно задуманому графіку, плавно, еволюційно.

Чекати нудно. Крім того, будь-яка затримка сприймається як збій програми з ефективного ведення свого життя. Запізнитися на транзитний літак, проїхати свою зупинку або бути висадженим з потяга — кому це сподобається?

Проте ж тут є прихована вигода. Неочікувана зміна планів під час руху звідкись або кудись — це найпевніший спосіб потрапити в проміжне місце. Позаяк зміна неочікувана, то замислити її неможливо. Енергії проміжних місць, тонка і полохка, доступна лише за умови цілковитої відкритості. Інтенція блокує цю енергію. Вона не приходить, якщо на неї чекаєш.

Натомість, вона приходить, якщо чекаєш на щось інше.

Скажімо, на електричку Броди-Львів.

Або на північ. Як коли я застрягла на польсько-українському кордоні. На пропускному пункті Рава-Руська, де нема пішохідного переходу.

Або на потяг. Наприклад — я відчула, що є не там, де хочу бути, за півгодини зібрала рюкзак з ковдрою і термосом, і на кільцевій зловила автобус до Франківська. Водій їде повільно і запізнюється, тому в місто я приїжджаю ближче до півночі. Зла і спустошена, я беру зворотній квиток на потяг і назло комусь (кому?) відмовляюся від ідеї їхати спати (хоча мені є куди їхати). У залі очікуванні зібралися ті, хто так як і я зійшов на узбіччя: збігати в кущі, розім’яти спину, зловити соб попутку, або просто відсторонено поглянути на автомобілі, що проносяться повз. На другій годинні чекання до мене підсідає сивий і сірий чоловік: “Ты тоже приезжая? Если бы у мене была квартира, я бы забрал тебя к себе.” Він каже ще кілька речень, після чого прибуває мій потяг.

Прихована вигода проміжних місцях у тому, що чекання там вимушене, а бездіяльність — виправдана. Мій фотограф з Лондона напевно обожнює проміжні місця, тому що там його ніколи не настигне паніка, хай він хоч місяць сидітиме без роботи.

Проміжним місце роблять не географічні координати, а досвід. Тому не існує  місця, яке було б універсально перехідним для кожного.

Існують проміжні місця, яка зовсім не місця, а проміжки часу. Коли сходиш з попереднього потягу, але ще не сів на наступний. Коли немає нічого старого, що захищає, і немає нічого нового, що кличе. І ти, навіть якщо не хочеш чи боїшся, мусиш відкритися. Моя одногрупниця Надя називає цей стан “Наче сидиш на вокзалі і вслуховуєшся, чи не твій це потяг оголошують.”

Мені здається, вона зараз саме там, у проміжному місці без місця. Здається, я теж. Тут досить просторо, тут сутеніє. Довкола паркани, а за ними — туманні поля, вкриті вечірньою росою. В них страшно ступнути, тому що моя самотня фігура буде легкою мішенню на молочно-сірому полотні поля. Мене пристрелять як утікача, із невідомозвідки у невідомокуди. Повз мене проїжджають машини. Щось у них закінчилося, а щось на них чекає. Їх водії поспішають кудись встигнути, переймаються, чи все гаразд з документами, чи швидко їх проустять. Вони знають куди і мають куди їхати.

І саме тут, в центрі цього всього, коли я на нього найменше очікую і найбільше потребую, з’являється спокій.

Наталя Єрьоменко, письменниця, гість резиденції «Станіславський феномен», організованої Літературною агенцією «Discursus» та ГО «Форумс»


Comments: