Говорить Івано-Франківськ

Ми йшли вздовж вулиці Мазепи, рахували тріщини на старих будинках, в яких так хотілось лишитись.  Ці тріщини утворили чудернацькі орнаменти, схожі на ті, які ми малюємо в своїх зошитках. Ми говорили про те, як добре було би реставрувати спогади, як дбайливі господарі відреставровують первісну красу цих триповерхівок. Як добре було би відреставрувати й самих нас, відшкрябати, як стару шпаклівку, невдалі моменти з пам’яті, залишивши світло першого зустрічного потягу і кольори светрів людей, з якими доводилось обніматись.

Ходімо, я покажу тобі вулицю, на якій заблукала тричі. Уявляєш? Тричі на одному місці. А тепер я знаю, скільки білих ліній на кожному з її пішохідних переходів, скільки вікон на цьому рожевому будинку, скільки світла дає кожен ліхтар у її сквері. Це справді хороша вулиця. Вона паралельна вулиці Мазепи, і нею також можна дістатись до мого дому, і до нашого озера, нею можна просто йти, не думаючи про кінцеву точку прибуття. Так як ми зараз – йдемо, але не знаємо, куди.

Бачиш, прямісінько перед нами, дерево схоже на Кельвіна Джонса, того самого, якого ми бачили на афіші в кав’ярні. Чому саме на нього? Хіба можна порівнювати рослину з американським композитором? Звісно можна, адже я впевнена: руки дерева створюють таку ж хорошу музику, як руки цього піаніста. Щоправда, я уявлення не маю, про що там грає його академічний камерний оркестр, але в мені присутнє передчуття хорошої музики, тому це дерево схоже на Кельвіна Джонса.

Ми намагались бігти настільки швидко, щоб за шурхотом листя стало неможливо розпізнати власних кроків, щоб вітер заповзав прямісінько під куртку. І я змерзла, щоб ти міг мене зігріти.

Дивись, он там, де закінчується бруківка і починається асфальт, я загубила вчора свою запальничку. Я загубила там світло, яким запалювала собі дорогу, і тепер не знаю,  куди мені йти. Ти можеш провести мене, якщо звісно хочеш.

Ти можеш лишитися тут, якщо, звісно, хочеш.
А якщо ти підеш, то я буду тебе чекати.

 Сонце розкришилось на поверхні озера крихтами білого хліба, і кожна качка ласа ухопити його шматок. Я показую тобі його, качок на ньому різних розмірів і з кольоровими шиями, і те, як листя не тоне у воді…  Я дивлюсь уперед себе, і не можу розібрати, де закінчуються  золоті монети землі і починається небо – стільки жовтого, що виникає передчуття розлуки. Шкода, я не маю стільки кольорів і фарб, аби намалювати усе це, і все мені тут таке невимовно яскраве і привітне, і жінка в малиновому светрі просила позичити їй трохи моєї вроди.

Ми то йшли, то бігли, і перехожі озирались на нас, як на дітлахів, які пізньої пори вибігли бавитись на вулицю. Вечоріло, і в сутінках ставало неможливо розібрати кольорів вулиць. Ми минули один перехід, потім інший, зупинялись, щоб помовчати услід проїжджаючим перед нами авто, аж поки не добрели до місця, де впродовж декількох годин мали змогу відігрітись.

Ми допивали імбирний чай і говорили про те, що для кожного з нас ця осінь стала особливою. Ми обидва чекали її, але вона прийшла так раптово, що  ми досі не можемо оговтатись. Ми говорили про дощ, який оминув нас цієї осені, але не оминав в ті моменти, коли ми виходили надвір без парасолі, і уявляємо, якими б ми стали, якби заснули десь наприкінці травня, а прокинулись щойно.

Догорав ще один день на двох, і ти помітив, як він дотлівав і всередині мене.

Я ковтаю твої слова, сама боючись вимовити, як тепло мені та як хороше, як я закохана в це місто і чому зовсім не хочу повертатися, і ти промовляєш до мене усіма почутими сьогодні голосами і прослуханими мелодіями,  ніби говорить Івано-Франківськ.

Я розчиняю цукор у теплій воді, як розчинила в цій осені спогад про останнє з кимось літо і передчуття твоєї нехай не першості в моєму житті, але неминучості. Я прикладаю ложечку до язика, як прикладають до рани листя подорожника, і боюсь сказати тобі, як довго я чекала цієї осені.

Я хочу промовити і замовкаю враз –
Слова приросли до рота.

Юля Кручакписьменниця, гість резиденції «Станіславський феномен», організованої Літературною агенцією «Discursus» та ГО «Форумс»


Comments: