Гармонія

Ми сідали в автобус з автовокзалу Івано-Франківська, коли я дуже чітко побачив калюжу крові та її сліди на бордюрі і під ним. Я просто відчув, як когось тут вчора товкли об асфальт обличчям. А за півтори години ми прибули у Бучач. Майже пусте місто, де більшість населення на службах у котрійсь із церков, віддає спокоєм.

Пацани на річці йдуть вверх за течією і ловлять рибу. Думаю, так, як ловили ще у Галицько-Волинській державі. Ріка не надто глибока. У найглибшому місці хлопцям, можливо, по груди.  У кожного в руках довга палиця, від якої у різні боки йдуть ще чотири, утворюючи квадрат, чи то пак низ піраміди, до якої прив’язана сітка площею метрів два на два. Усередині є невелике заглиблення, та я не знаю, чи то так задумано, чи з’явилось воно з плином часу і збільшенням пробігу інструменту. Методично вони зупиняються і опускають сітки під воду. Самі відходять трохи у бік ближчого берега – треба, щоби течія знесла намул, здійнятий їхніми ногами. Вони відходять і стоять. А річка жива і зблизька є гучною. Тому ці забобони рибалок, які шукають виправдання своїм невдачам, їх не стосуються – вони стоять і перемовляються. Ріка в них поділена на дві частини – ліву і праву, якими вони йдуть паралельно. Постоявши хвилину, хлопець піднімає свій інвентар із води. У ньому б’ється кілька невеличких, але гармонійних і повних життя рибок. Він складає їх у садок, де вже зібралось немало здобичі. Ми стоїмо над ними, на мосту. За нашими спинами збирається на грозу. І пацани, що з сонцем йдуть назустріч стихії, є картиною романтичною, хоч самі вони, певно, так не вважають.

Уже протягом кількох сторіч маємо невиправдане зверхнє ставлення з боку жителів великих міст у бік жителів малих. Мовляв, ті не знають і не бачать життя, живуть у своїй коробці і не можуть за її межі вийти. Але насправді саме села і невеликі населені пункти дають можливість жити у первісній гармонії з самим собою і потрібними благами цивілізації. Без пробок, без безлічі друзів в Інтернеті, без награних посмішок і канцерогенів з мікрохвильовки.  У маленьких містечок треба вчитись і їх прагнути. У таких містах і селах, які, здається, мають свою власну валюту, що не девальвувала за двадцять років незалежності, можна вчути відгомін адекватного світогляду, продиктованого природою і оптимальною простотою, без зайвих вигадок і обтяжень. Я погоджуюсь з Кропоткіним, що ставив під сумнів і трощив ідеї Дарвіна. Світ, природа жива і нежива, – усе прагне спокою і гармонії. Виживає не сильніший, а навпаки, усе навколо лине до співпраці і миру. Бачили колись війни між населенням одного мурашника? Тваринна мораль має на увазі дії на користь роду і виду, а не йому на шкоду. Уклад, що підходить людині, – родова спільнота, де всі одне одного знають і працюють задля спільної ідеї. Цього вже ніколи не буде у великих містах. Люди з задоволенням всотують цінності консумеристського суспільства. Давайте усі переїдемо у столицю! Citius! Altius! Fortius! Швидше! Вище! Сильніше!

Ви, може, справді хочете форсовано старішати, поспішати, бути кращими, топити когось, прориватись? Можливо, це справді те, що уявляється вам перед сном? Я просто не можу цього осягнути. Я знаю – реалії жорсткі і з ними треба якось співіснувати. Але я питаю себе і розумію, що в ідеалі я би хотів бути, як граф Толстой. Тобто жити на природі у своєму селі, працювати, мати улюблений трактор, годувати тварин, їсти їх, просто і щиро веселитись, а не награно, для боса і колег. Спокійні вечори за бесідою з дружиною з чаєм на кухні. Без телебачення. Це не дауншифтінг, тому що я не включаю у цей план спершу життя на зношення і душевну витривалість. Проте не можна сказати, що ми забули, як дивитись правді в очі – нас просто цьому ніколи не вчили. Жодний з нас не хоче насправді працювати в офісі. Кожен думає про таку посаду, де буде усім потрібним, харизматичним переможцем. Але саме твоя, принципово якісна і краща, ніж в інших, робота нікому дуже не потрібна. Не аж так, щоб не можна було тебе, як гвинтик, замінити не таким самим, але схожим. Тому так і вгризатимемось у горло всім, кому накажуть. З маленькими передихами у вихідні, з парою друзів, але не тих, що справжні, з дитинства. Тих ми втратимо чи вже втратили, тільки-но почавши пришвидшений рух. Так і живемо, цілі покоління корпоративних Сізіфів, які котять свої камені до не притаманних нам, нав’язаних цінностей, після досягнення яких ми залишаємось спустошеними на вершині гори. І думаємо – що далі? Скотити каменя донизу.

Я повторюю, не виключаю, що ви саме цього хочете і це те, чого ви прагнете: активність-активність-активність, втома, апатія, виразка. Просто не можу поки що усвідомити, як можна, маючи вибір між миром у душі і безідейною боротьбою проти себе, обирати друге. Але я намагаюсь. Чесно, усіма фібрами душі намагаюсь.

Євген МЕХЕДА,

гість письменницької резиденції

«Станіславський феномен»


Comments: