Галичина, курортний Франківськ

У Франківську все більше з’являється відчуття курортности. Дбайливо підстрижені клени в центрі міста нагадують знимки початку століття з пляжу в Заліщиках. Польська влада тоді, між двома війнами, намагалася перетворити галицько-буковинське майже місто-острів на добротний курорт. Судячи з фото, виходило в них те непогано, бо можна подумати, що світлина зроблена не в галицькій провінції, а десь на Середземноморськім узбережжі.

На тлі каштанів, які, відцвівши, одразу починають іржавіти, вражені якоюсь пошестю (мінуючою міллю, якщо я добре пам’ятаю), охайні клени Станиславова виглядають акуратно. Каштани є й у Франківську, але ними куди більше засаджені центральні площі інших міст регіону та української столиці. Звісно, се не зрівняється з ідеєю влади Львова засадити вулиці банановими кущами та пальмами, які уже росли там в міжвоєнні часи, але про місто Лева трохи згодом.

Проте не в сім, себто не лише в сім проявляються риси курортности Франківська. Вони достоту не схожі на львівські, радше навпаки, вони якраз до певної міри й проглядаються завдяки Львову, чи то йому на противагу.

Останніх кілька років місто під Високим Замком все більше скидається на курортне містечко Південного берега Криму, звісно, в сезон і до російської окупації. Особливо схожа центральна його частина в районі між проспектом Свободи та Площею Ринок, де повільно сновигають туристи, яких стає щораз більше, так що скоро не годен будеш між ними просунутися. А ще до того додається запах – те, що долинає з фаст-фудів впереміш з «ароматами» Полтви та бездомних.

Всі атракції в сім місті, сі живі скульптури, розводи лохів, фото на пам’ять з голубами, пам’ятники без смаку. З сим усім самі львів’яни, себто їх активна частина, намагаються боротися. У них се непогано виходить, але курортність міста куди сильніша, її поступ не зупинили вчасно, тому вона постійно норовить десь та й вилізти – то баліями на фронтоні старої кам’яниці, то генделиком з красномовною назвою, то знимкуванням з загидженими голубами, то турніком, що прокручується, на якім довірливі туристи намагаються протриматися дві хвилини.

Бракує лише професійних ґендлярок з жахливими голосами, від яких мимоволі здригаєшся: «пахлава медовая с орешками», «трубочки», «сладкая кукуруза», «вареники» – і відчуття переїзду ПБК доокупаційних часів на львівські вулички й площі буде майже оформленим. Боюся, щоби в усій сій новотвореній міфічности міста Лева, в усій його атракційности сам Львів не перетворився лиш на леґенду.

Натомість Франківськ та Тернопіль тут починають виступати альтернативою львівським атракціям, як правдиві автентичні великі галицькі центри, де ще зберігся старий дух міста, а не навішані один на одного симулякри. Саме до Станиславова та Тернополя втікають туристи зі Львова, які бажають мандрів та цікавости, а не шуму й карнавальних атракцій, не вічного відчуття свята, але явно не на твоїй вулиці, а спокою й розмірености. Втікають, щоби відчути пограниччя між Львовом та горами, між дрібними містами сього краю та найбільшим. В сю aurea mediocritas, себто золоту середину, в сю, як писав Прохасько, посередність, в якій Тернопіль та Івано-Франківськ просто прекрасні.

І коли вже не буде де й стати на центральних площах та пляцах сих бургів, нога туриста все частіше ступатиме на землю малих міст Галичини та Західної України. Проте Тернопіль та Франківськ ще мають час і змогу, щоби зберегти своє правдиве лице, щоби бути чудовим місцем не лише для туристів, а й для своїх мешканців. Жителі ж малих міст краю можуть вільно вчитися на помилках своїх більших сусідів.

Слід зрозуміти, що поява туристів, мандрівників, атракцій та фестивальности не означає автоматично втрату затишности, за котру так люблять свої міста їх мешканці і за котру почасти закохуються в них приїжджі. Це вже згодом вони обростають новими леґендами, це вже пізніше вулиці наповнюються цілковито іншими смислами та людьми, які приїхали за міфами, а не за правдивим обличчям вашого бурґа чи града. Місто – се те, в що ми дозволяємо йому перетворюватися. Наші міста дуже залежить від нас, а ми – від них. Се слід пам’ятати.

Назарій ЗАНОЗ,

гість письменницької резиденції

«Станіславський феномен»


Comments: