Відчуття спокою

Сьогодні поштарка принесла мені лист, передала прямо у руки, дивилась у вічі, шукаючи в них якихось відповідей, і намагалась розпізнати на моїх губах незірване пророцтво. Адже ми живемо в той час, коли слова позбавлені суті, а папір, здається, надає їм особливої  вартості.

Ти написав, що відстань не має ніякого значення: сотні кілометрів розбиваються мурашиною на лобовому склі, якщо між точкам сполучень протягнуто провід, який неможливо обірвати. Ти написав, що відчуваєш, як багато вільного часу в мене з’явилось , а тобі так бракує спокою, і ти мені заздриш.

Великі листки розгорнулись на моїх долонях білосніжним омофором, і я відчуваю в кожному рядкові закинуту нами святість паперових зізнань.

Ти пишеш мені про те, як невимовно стомлений, а я уявляю, як поступово темнішає небо у тебе за вікном, і як напевно тобі зараз холодно, і мої пальці примерзають до листків, як примерзає вранішній мох до вологого дерева.

Про що я б написала тобі, якби ти наважився вказати зворотну адресу? Про місто з будинками карамельного кольору, про темнооких жінок, про те, як в самому розпалі осені під нашим хостелом висадили бузок, і я кожного ранку прокидаюся в очікуванні, що він розквітнув. Я б написала тобі, як вчора виловлювала сонце з дна озера, щоб потім розмістити його на одному з полотен, як заблукала серед сосен, і вийшла до гирла річки. Я відчуваю себе Колумбом – шукала Індію, а вона сама знайшла мене в місті теплим бабиним літом.

Я б розказала тобі, якими ласкавими можуть бути гори. Небо пролило на них згори розбавленої фарби – дерева одягли кольорові шапки: темно зелені, багряні, сірі і жовті, і стоять один за одним, вишикувавшись в шеренги. Напевно, в якомусь зі своїх наступних життів я стану коршуном – ширятиму поміж них в пошуках правильної здобичі, або морем, яким також колись були Горгани.

Якби ти тільки знав, як багато світлин я зберегла в своїй пам’яті – вечірня Стометрівка посміхалась мені незатуленими фіранками, а дорогою до дому я натрапила на помаранчевих світлових китів, що вистрибали з води і падали на берег. Про що я написала б тобі, якби вміла писати листи, якби вміла гарно будувати складні речення і правильно вживати звертання? Я вмію писати вірші, але зараз не маю для тебе жодного.

Це місто зустріло мене так само гостинно, як зустрічають далеких родичів, навіть на мить здалося, ніби мій приїзд сюди був неминучим. Перші декілька днів я увесь час блукала вулицями, не орієнтувалась у просторі, як сліпе кошеня, відірване від матері, в руках нового господаря. Я намагалась дослідити усе довкола, рахувала кроки від однієї кав’ярні до іншої, і робила це так сумлінно й старанно, ніби все моє життя обертається навколо асфальтної арифметики.  Я посміхалась перехожим, наче знаю їх тисячу років, хтось із них навіть сказав, що моя шкіра випромінює сяйво.

Ми могли би писати листи. Ми ж робили це в дитинстві, і вкладали в них стільки любові, скільки не може вмістити жодне електронне посилання. Ти не написав нічого такого, що могло б потривожити мій спокій, що потягнуло б мене назад – між нами міста, міста і люди, люди, люди, сотні людей, але ти напевно відчував мою потребу в простих словах, потребу в листі, на який не очікуєш.

Ми могли би писати листи, надсилати листівки на свята і паперових коників кожного разу, як згадаємо один про одного. Малювати пташок на полях і приклеювати до  папірців фото, щоразу добираючи таке, на якому виглядаєш найбільш щасливо – це ілюзія того, що ми почуваємось добре, перебуваючи на великих відстанях один від одного.

Ми могли би отримувати листи, іноді  так само несподівано, як я сьогодні.

Аби лише наступного разу ти вказав зворотну адресу…

Юля Кручакписьменниця, гість резиденції «Станіславський феномен», організованої Літературною агенцією «Discursus» та ГО «Форумс»


Comments: