Відмова тікати

Я повертався з заходу додому, на південь. Змінював два найлогічніших в Україні напрями туристичного обміну людськими ресурсами. Море і гори. Типова подорож. Пустий вокзал Івано-Франківська, куди мій потяг запізнився на сорок хвилин, нові, побудовані вже у незалежній Україні вагони, де полиці купе стали коротшими і зникла поличка-сітка для особистих речей, щілина у зачиненому вікні, слухаючи свист якої, починаєш думати про менінгіти, гайморові пазухи, застуди, обструктивні бронхіти й ангіну. Розлючені на тебе, на себе, на життя провідники Одеської залізниці. Численна група дорослих хіпарів, що зі своїми дітьми їдуть на море. На полиці під моєю їхала панянка з Москви. Симпатична і приємна – руйнує усі стереотипи про москалів – не давала мені підписувати ніяких компромісних статей і взагалі, зайве не розмовляла. Вранці все ж мене спитала, чи правильно вона зрозуміла, що ніяких ковдр, навіть захованих у нутрощах недешевого загалом купе, немає. Ну так, кажу, немає – літо ж. Укрзалізниця знає, що пасажири не мають мерзнути. Мурашник вокзалу Одеси, вітряні солоні водоймища недалеко від моря. Ці місця навіть можна любити.

Багато хто хоче втікати. Люди не вірять у свою силу, яка може змінити стан речей у їх регіоні. Багато хто розмовляє українською на півдні і сході. Але не вірить, що може своїм прикладом бути достатньо переконливим для більшості, нащадків матросів і солдатів, заселених сюди російською імперією. Не вірять, що рівень культури виросте на малій батьківщині до рівня масових заходів без участі випускників “Фабрики зірок” і приурочених не тільки до Дня міста і Нового року. Не вірять, не вірять, не вірять. І будь-яка Врадіївська хода сприймається виключно як щось заполітизоване і безперспективне. Ніхто, включно з її учасниками, не вірить, що цим чогось можна добитись. Люди просто час від часу роблять такі речі, коли більше не можуть терпіти, просто тому, що треба робити хоч щось.

Нещодавно я стояв у супермаркеті над ваганами з льодом і різними водними істотами. Там, у окремому металевому судку, лежали раки, що позиціонувалися адміністрацією як живі. Але ворушилось їх з п’ятдесяти двоє. Можливо, там, під трупами, було ще кілька притомних, але бачити я міг тільки двох. І мені це так нагадало Україну, що я мусив відвернутись. Усім зрозуміло, на півдні і сході є адекватні люди, які усвідомлюють себе громадянами суверенної і незалежної держави. Зрозуміло, їх не влаштовує, що, наприклад, саме їм завдячує ціла країна за відомо якого президента. Зрозуміло, втрачають часом дар мови, коли бачать, що мають нахабство робити, приймати, казати народні депутати чи міністри. Просто коли на групу з п’ятдесяти мертвих раків ти один ще можеш критично бачити, здається, що реагувати на провокації просто контрпродуктивно. Сприймаєш їх як нові реалії, з якими у ворожому середовищі треба існувати. І боротьба виглядає як щось занадто енерговитратне. А наступного разу, коли якісь виродки приймуть новий закон, ця енергія знадобиться, щоби ще хоч скількись протягнути.

Саме тому жахливо образливо буває чути, наче захід вважає жителів півдня чи сходу якоюсь біомасою, що закопались одні у пісок, інші у вугілля і сидять там, зайняті тим, що не ідуть на діалог. А нам насправді критично потрібен цей діалог. Немає правди у конфронтації, нав’язаній під час нових виборчих перегонів. Ми не можемо дозволити собі більше розбрату у лавах. Скажімо, у Сполучених Штатах, поділених на південь і північ, така модель поведінки може працювати. Люди з дуже різними акцентами голосують за різних президентів і хочуть різних речей. Та все ж ні на секунду не задумуються над тим, чи складають одну націю. При тому, що підстав такою називатись в них значно менше, ніж у нас. Вони є різномасті місіонери, мормони, пуританці і біженці, що сколотили спільну державу. Чому ж те саме складає таку проблему для нас?

Якось мені казали в жарт, що в УПА не було демілітаризації. От, мовляв, війна скінчилась, але вояки Повстанської армії зброю не склали і готові хоч зараз боротись за свої права далі. У цьому контексті, коли повертаюсь на південь, маю враження, наче тут ніколи так і не трапилось повоєнної відбудови. Мільйони людей хочуть звідси звалити. На це направлені їхні моральні і душевні зусилля. Люди не хочуть боротись за свій простір, і все більше таких, що дивляться з надією на захід. Хто на український, хто на закордонний. Але так це не працює. Я не зустрів жодного щасливого емігранта в Америці. Я знаю, що пробувати тікати – безперспективно. Бо як би банально це не звучало, ми нікому там не потрібні. Просто треба бути максимально корисним там, де ти поставлений, і покращувати те місце, де ти є. Для цього виснаженому нерівною боротьбою півдню і сходу потрібна підтримка заходу і півночі. Хоч якась. Як мінімум, завезення українських книжок у книгарні.

А наразі, гадаю, треба не втрачати вміння посміхатись перехожим. Щоби серед депресивного, сірого, задушливого міста, можливо, якась, крім тебе, жива душа зрозуміла, що вона не одна. А ще казати водію «візьміть», а не «возьмите». Тому що це наша батьківщина і ми залишимось тут.

Євген МЕХЕДА,

гість письменницької резиденції

«Станіславський феномен»


Comments: