Владімір і Естрагон начебто зав’язли у часі

Владімір і Естрагон начебто зав’язли у часі, прикуті до одного місця
очікуванням якогось Ґодо, зустріч з яким, на їх думку, внесе сенс
у їх безсенсове існування і позбавить загроз ворожого оточення.
(опис п’єси “Чекаючи на Ґодо” із Вікіпедії)

“Найгірше — це параліч. Коли не можеш вибрати між можливостями.” Так сказав мені Оскар у Шешорах.

У загальному вагоні потягу “Львів-Чернівці” майже не було вільних місць. Ми їхали лише кілька годин до Коломиї, але я дуже хотіла спати. Всі умови склалися так, що почалася розмова з тих розмов, що часто відбуваюся вночі або в стані втоми (або і так і так), в присутності інших вимушених слухачів, які із вирваних уривків роблять якісь свої висновки. І ви — направду — завжди свідомі цих зайвих вух, бо водночас із говорінням ви уявляєте, як звучить виговорене для інших. Така синхронна саморефлексія робить розмову ще дивнішою.

Оскар знав мене менше дня, але питав мене якісь дивні питання, як от “Чому ти хочеш залишитися у Львові?”. Для цього питання він придумав смішний аргумент: “У тебе ж на полиці лежить книжка Сюзен Сонтаг, як тобі може бути достатньо Львова?”. Я відповідала, що розмір Львова цілком відповідає моїм амбіціям, що я він цілком задовільняє усі мої соціальні і культурні потреби, що навіть у Львові я часто пропускаю якісь події і можливості, натомість мене подеколи затягує у спіралевидні цикли відлюдництва. Оскар, який жив у Пітері, Варшаві і Сен-Дені, зрозумів мене. “Це найгірше,” – сказав він. –  “Цей параліч”.

Я народилися і прожила двадцять один рік життя у місті, що має 250 тисяч населення. Здається, англофони називають такі міста town, а не city. Перший час по переїзді до Львова я багато прогулювала пари, щоб потрапити на кожну виставку, дискусію і концерт, що видавав мені фейсбук у списку рекомендованих подій. Це була печера скарбів. Здавалося, що я підглядаю у шпарину за життям, якого сама собі бажала, і що будь-якої хвилини мене — непричетну, закляклу, збуджену, готову fight or flight, — викриють і виженуть з цього праздника жизни.

З часом стало ясно, що всього мені не відвідати і на пари теж інколи треба ходити. Але бажання бути причетною залишалося. Це стосувалося також і можливостей, яких раптом стало дуже багато — семінарів, шкіл, тренінгів, іншого. Я уважно слідкувала за всіма подіями і лишала собі нагадування дізнатися більше про котрісь з них. Я складала собі список із найцікавіших можливостей, у яких я можливо могла б взяти участь. Дуже часто в реалі я не доходила до жодної із подій і не подавалася на жодну з можливостей.

Звичка у всьому вбачати потенціал з часом загострилася і переродилася у ненаситний пошук можливостей заради можливостей (у першій редакції цього тексту пошук можливостей був ненависним, тобто класичною фройдівською обмовкою). Невротичне бажання запасатися можливостями нагадувало нездатність дітей блокади відмовлятися від залишків їжі навіть багато років по війні і дивовижну живучість цієї нездатності, яка передавалася у спадок їхнім дітям і внукам.

Супутником накопичення був і параліч. Неспроможність відмовитися від чогось супроводжувалася неспроможністю чимось направду скористатися. Неможливо було відмовитися від їжі, але також бодай щось нормально з’їсти. Я вже не підглядала у шпарину, я стояла перед прочиненими дверима, видима для дійових осіб за ними. Але спина про всяк випадок ще не розгиналася, а праве око мимоволі заплющувалося. Спогад про мене-закляклу, мене-злякану не дозволяв прийняти мене-спроможну, або, не дай Боже, мене-дійову особу того життя, якого я собі бажала.

Сліди безпомічності живуть у мені глибше, ніж мені хотілося, як і віра у могутніх і диких божків, що засідають у зачиненій кімнаті. Двері прочинено, всередині темно і я не роздивлюся, чи є хтось всередині. Може, вони справді всі там, ці божки — схилені, спраглі і закляклі, припадають до своїх шпарин.

Наталя Єрьоменко, письменниця, гість резиденції «Станіславський феномен», організованої Літературною агенцією «Discursus» та ГО «Форумс»


Comments: