Бути задоволеним

Знайомі нещодавно запросили мене взяти участь у одному заході. Треба було їхати у столицю, знайомитись там з людьми, посміхатись, звикати до ліжка, їхати назад. Я не вирішував, а  просто сидів і дивився, як ваги у моїй голові хитались: на бік конференції і на бік скніння вдома. Чесно, думав, переможе друге. Але врешті в битву вв’язалась моя совість. Здавалося б, до чого тут вона. Наче ж нікому не збрехав і нікого не образив, але вона має свої репліки у таких випадках. Женя, каже вона, тобі стільки дано Богом. І ти сидітимеш вдома? Ти закопуватимеш свої монети, як поганий слуга? Не розвиватимешся і у якийсь момент будеш не готовий до випробовувань, тобі приготованих? Просто спустиш енергію, яку маєш, через сідало у крісло? Я слухаю, тоді встаю, який би втомлений не був, і роблю те, що вона каже. Тому що це головне – відчувати, що все зробив правильно. Нехай, скажімо, я не спав вже дві з копійками ночі, нехай я знаю, що йти на тренування зараз – це ризик травмуватись і користі від того точно не буде, все одно правильним відчувається саме це. І спокійно, усміхненим, я засну, тільки якщо зараз знайду ще скількись енергії і зроблю справу. Взагалі, це не здорово. Треба вміти себе приймати. Треба любити себе таким, як є. Не можна себе заганяти, тому що від роботи коні здихають. І жахливіше неприйняття батьків може бути тільки неприйняття самого себе. Але як інакше мотивувати себе до праці? Як люди взагалі можуть вставати і щось робити, якщо їх все влаштовує? І у зв’язку з цим ще одне питання: як взагалі може все у собі влаштовувати? Це можливо? Такі люди є? Вони існують у природі? Просто я дивлюсь, наприклад, на підлітків, не знаючи умов кожного з них. Якісь з них виглядають жахливо, мають проблеми зі шкірою, з вагою, спілкуванням, з інтелектуальним розвитком. Вони достатньо розумні, щоби знати – треба над собою працювати, інакше хана. Розуміють це і сидять. Невже їх влаштовує стан речей? Подобається, що у тридцять їх хребет, який нічого не тримає купи, просто висиплеться в труси? Влаштовує, що симпатичні люди протилежної статі ніколи не звернуть на них увагу? Хоч саме у цьому питанні працює їх свідомість не так. Людина без занадто сильних комплексів відчуває себе нормальною, свій зріст правильним, а всіх інших нижчими чи вищими за норму. Тобто коли на дівчинку, яка за собою не стежить, не звертає уваги парубок, вона вважає, що придурок саме він. Мало хто звітує собі у тому, що для того, щоб зацікавити людину своєї мрії, треба стати тим, у кого ця людина може закохатись. Для себе я прикидаю, у доволі загальних рисах, дівчинку, з якою хотів би себе пов’язати, і розумію, що над собою роботи попереду дуже багато. А до того нічого і братись за будування стосунків.

І як мені заспокоїтись? Як бути собою задоволеним, коли немає меж і кордонів? Це не прописаний сценарій біографії комп’ютерного персонажа, тут можна розвиватись до нескінченності. Як же може повальна більшість представників мого покоління дозволяти собі цього не розуміти? Ні у кого ще не було стільки можливостей, скільки є у нас. Проте хоч зараз час більш-менш спокійний, скоро буде буря і тоді треба бути готовим. Коней готуй до дня битви, але перемога від Господа. Просто треба питати себе: готові мої коні, якщо завтра у бій? Я не знаю. А якщо не знаю, значить треба працювати, поки не впадеш.

Якось я сидів на лавці для жиму, хекаючи між підходами у тренажерці. Зал непоганий, укомплектований логічно і адекватно, людей мало, тренажери хороші. У мене студентське  літо, тому можу собі дозволити тренуватись робочими днями, перед обідом – найспокійніший час. Тільки я, ще кілька пацанів і адміністратори. Рідко коли побачиш у залі людину в поганій формі. На стадіоні можна, а у зал не надто спортивні люди зазвичай йти дуже соромляться. Їм здається, що зараз якісь качки будуть дивитись на них насмішкувато чи з жалем, якісь ідеальних форм дівчата тикатимуть пальцями і спрямовуватимуть увагу на них. Я сподіваюсь зараз донести послання до таких людей: у залах усім начхати на інших. Усі дивляться у настінні дзеркала на себе. Усі працюють по силі і готові страхувати і підтримувати інших, тому що це місце, де не може бути лицемірства і люті. Їх тут віддають залізу.

Поки я сидів, з роздягальні вийшов повний пацанчик років п’ятнадцяти.  Впродовж тренування час від часу він потрапляв у поле мого зору. Я боявся, що зараз почне тягати якісь гантельки на біцепс чи качати прес, думаючи, що від того розтане жир на пузі і боках.  Але він тренувався з тренером, робив базові вправи, виглядав абстрагованим і спокійним. Тим не менше, я уявляю, яким зусиллям для нього була поява у цьому ворожому, як йому здавалось, середовищі.  Я бачу, що тренер йому дає правильне навантаження. Бачу, що коли не кине, через кілька років вже зможе позмагатись за перших красунь у класі.

Мені стало дуже приємно за нього.  Є люди обдаровані. Генетично чи просто через цілунок янгола. А є такі, що вкладають у менший результат тонни праці, проте не здаються.  Вірю, треба розвивати ті свої сторони, які для тебе є найбільш гармонійними. Тим не менше,  закидати повністю фізичне здоров’я, якщо ти до п’ятнадцяти років тільки їв, наче весь час у гостях у бабусі, – це ницо і підло стосовно себе. Читати книги і не займатись спортом – це, вибачте, формене лицемірство. Виглядає це, як пацани у залі, які приділяли забагато уваги корпусу і рукам, тому ходять на ніжках, тонких, як сірники. Бо особистість – це цілісність, а не тіло окремо, мораль окремо, душа окремо, стосунки окремо. Усе це бачать з боку в комплексі. І краще би це виглядало добре.

Як можна бути собою абсолютно задоволеним? Розумію, як можна насолоджуватись процесом роботи над собою. Розумію, як радіти тому, як в тебе виходить, але зупинятись – це означає програти. І коли вже почав рух, краще битись до останнього, адже згадайте, як важко буває потягам рушати.

Євген МЕХЕДА,

гість письменницької резиденції

«Станіславський феномен»


Comments: